Спортивний табір ДХТІ “Дубовий гай” заснований у 1950-х роках. Він розташувався серед мальовничих дубів, неподалік від річки Самари, в Новомосковському лісгоспі. Добиралися до табору або вантажівкою ґрунтовими шляхами, або річкою з допомогою катеру.
У 1960-х роках табір працював у три зміни, які тривали з початку липня й до кінця вересня. За цей час у ньому відпочивало близько 500 осіб – студентів, викладачів, співробітників інституту та членів їх сімей.
Відпочивальники мешкали у п’ятимісних палатках (таких у таборі було 56) та в чотирьох дерев’яних будиночках. З 1966 року розпочалося будівництво двоповерхового корпусу, який призначався як для літнього, так і зимового відпочинку.
Усіх мешканців табору розподіляли на спортивні відділення: гребців, спортивної гімнастики, спортивних ігор, загальної фізичної підготовки (до останнього входили більшість викладачів та студенти з послабленим здоров’ям – спецгрупа).
Двічі на день усі спортивні відділення проводили тренування (і так 4-5 разів на тиждень) – табір-то був спортивний!!!
Для тренувань табір мав добре оснащені гімнастичне містечко та інші спортивні споруди. Догляд за ними й ремонт здійснювали самі відпочивальники.
Тих, хто не вмів плавати, навчали у річці викладачі кафедри фізичного виховання, й наприкінці зміни вони успішно здавали нормативи з плавання на значок ГТО ІІ ступеня (“Готов к труду и обороне” – система фізкультурної підготовки в СРСР).
Усі відпочивальники забезпечувалися трьохразовим харчуванням, яке на той час коштувало 1 крб 60 коп. на добу.
Цікавим і насиченим було дозвілля тогочасних відпочивальників.
За одне “табірне” літо 1966 року було проведено чотири туристичні походи лісами Дніпропетровщини, прочитано дев’ять лекцій, продемонстровано 15 фільмів, випущено 13 стінгазет та 8 фотогазет, організовано шість вечорів художньої самодіяльності, вечір поезії. З мешканцями табору зустрічалися відомі діячі спорту СРСР, зокрема, заслужений майстер спорту СРСР, чемпіон олімпійських ігор, двократний рекордсмен світу, чемпіон Європи, один з найкращих стаєрів того часу – Петро Григорович Болотніков; заслужений майстер спорту СРСР, старший тренер збірної команди СРСР з футболу – Микола Петрович Морозов та інші.
Філія інститутської бібліотеки, яка працювала в таборі, виписувала всі центральні і спортивні газети, а також вісім журналів.
У 1975 р. спортивний табір було перетворено в базу відпочинку, яка працювала цілий рік. Влітку 1975 р. у таборі відпочило 1256 осіб, у тому числі 507 студентів та 481 співробітник. На базі табору проходили тренувальні збори збірних команд ДСТ “Буревісник” міст Кірова та Баку, ДЮСШ “Славутич” міста Дніпропетровська. А ще мешканці табору допомагали заготовляти корми для колгоспної худоби: у 1975 р. до колгоспів було відправлено 28 тонн грубих кормів.
За літні канікули 1979 р. в таборі відпочили 1300 студентів і співробітників інституту. В трьох двоповерхових будинках і 20 котеджах могли одночасно перебувати більше ніж 400 осіб. У цей час у таборі були волейбольні і баскетбольні майданчики, футбольне поле з трав’яним покровом, а також асфальтований майданчик для міні-футболу і ручного м’яча. Також були кілька бадмінтонних майданчиків, столи для тенісу. У таборі тренувалися веслувальники-байдарники і академісти. До послуг відпочиваючих і любителів рибалки були призначені більше ніж 30 човнів. Насиченим було вечірнє дозвілля: в критому кінотеатрі демонструвалися художні фільми або відбувалися концерти художньої самодіяльності. Танцювальні вечори супроводжувалися грою ВІА.
У 1985 р. у таборі відпочило близько 700 осіб. Рибалка й прогулянки на шлюпці, спортивні ігри, збирання грибів і лікарських трав, повітряні й сонячні ванни, щоденні водні процедури – цим табір приваблював любителів активного відпочинку. Тут тренувалися збірні команди інституту: волейболісти, гребці, баскетболісти, легкоатлети та інші. Вечірнє дозвілля прикрашали демонстрація кінофільмів, дискотека, вечори відпочинку і чудова бібліотека.
Відпочинок студентів і співробітників у різний час організовували працівники табору, щиро віддані своїй справі, небайдужі до долі студентства й трудового колективу. Не одне покоління Хім-теху з вдячністю пригадає своїх “літніх” наставників.
1959 рік
